Історичні відомості Підлубівської сільської ради
"Свідки"
Стоять в селі дуби на кладовищі,
Ніхто не знає скільки літ і зим
Цим красеням, цим сивочолим, пишним.
А хто спитає, що я відповім.
То лиш вони історію всю знають,
То лиш вони все можуть розказати
Про Черевач, Софіївку, Дзвіницю
І тихоплинну Уборть оспівать.
Будьонному вклонялися до ніг ви
Коли звільняли наш поліський край,
А тихоплинну партизанську пісню
Ви проводжали ген за небокрай.
Пройшли роки, позаживали рани,
На вашім тілі є тільки шрами.
А ви, як сивочолі ветерани
На варті миру, щастя і весни.
В.П. Москальчук
До Підлубівської сільської ради відносяться два населених пункти – с. Підлуби та с. Нитине.
Село Підлуби розташоване на обох берегах річки Уборть, притоки річки Прип’ять, у 8 км на північний захід від районного центру смт Ємільчине. До найближчої залізничної станції смт. Яблунець – 28 км.
Площа населених пунктів складає всього - 8,5тисяч гектарів
Кількість населення станом на 1.01.2013р. всього1537 чоловік, в т.ч. с. Підлуби – 1426, с. Нитине – 111.
Село Підлуби за переказами людей засновано понад 800 років тому. Спочатку воно було розташоване на північному заході території сучасної Підлубівської сільської ради, що знаходиться біля лісу, який має назву «Дзвіниця». На цьому місці і зараз на підвищенні стоять декілька громіздких кам’яних пам’ятників, які вказують на місце захоронення людей, а може і на покинуту територію. Там було селище, воно існувало на тому місці аж до татарської навали, до 1238-1241 років.
Під час татарської навали у лісі жителями селища були причеплені дзвони для того, щоб сповіщати про напад. Тому це урочище стали називати «Дзвіниця». Ця назва дійшла і до наших днів. Це селище зруйноване під час татарського нашестя. Селяни ховалися по лісах і болотах. Надійною схованкою від чужинської орди служило місце в лісі, яке носить і досі назву Черевач, тобто худоба тут грузла по черево. Туди було зроблено потайну гребельку, якої не вдалося відшукати татарам. За цією доріжкою залишилась і до цього часу назва Татарська.
Повернувшись зі схованки люди не стали відбудовувати знищене селище, а зупинились за кілька кілометрів вище по річці Уборть на її правому березі. До нас дійшли перекази, що почали обладнувати жилі будинки в урочищі Липки, де нині знаходиться сільське кладовище, униз по річці під високими дубами. Звідси і пішла назва села - Піддуби, пізніше - Піддубець. Один із тих дубів зберігся і до наших часів. Він стоїть на сучасному кладовищі і має понад 600 років.
Згодом увійшло ще два поселення: Деревоїд, яке було розташоване між Нитиним і Малою Глумчею, біля урочища Гірне і Софіївки, яка розташувалась поблизу урочища Жолоби.
Село Підлуби, під назвою Піддубець Барашівської волості, називається в акті від 28 грудня 1853 року в наказі князя Констянтина Констянтиновича Острожського, воєводи Київського, маршалка землі Волинської, даному його наслідникам про встановлення законних границь між володіннями Острожського селом Піддубцями і володіннями Київо-Пустинського Микольського монастиря селом Зубківським.
За архівними даними за 1899 рік в книзі «Список населених пунктів Волинської губернії», в Підлубах було 266 дворів, в яких проживало 803 чоловіки і 779 жінок.
Із 1899 по 1905 частина жителів переселилися в Уссурійський край, в 1906 році число дворів скоротилося до 184. За даними перепису 1911 року число дворів було 340, з них українців – 329 дворів, євреїв -11. Українці займалися хліборобством, євреї вели торгівлю, мали свої власні крамниці та шинки.
З перемогою Жовтневої революції село почало в повному розумінні цього слова оживати.
В селі проживали люди, які були, учасниками революційних подій. Учасником революції 1905 -7 років був Михальчук Радіон, що служив на Чорному морі. Очевидцем виступу В,І,Леніна на Фінському вокзалі 3 квітня 1917 року був Миколайчук Тимофій Степанович. Звістку про перші декрети: мир, землю, Декрет про встановлення Радянської влади в село привіз матрос Балтійського Флоту Кашпуренко Микола Микитович. Люди, дізнавшись про перемогу революції, розгромили економію, і 4 серпня 1917 року брали участь у знищенні поміщицького маєтку графа Уварова. Створили народну міліцію, яка складалась із 9 чоловік.
Гнатенко Михайло Матвійович
В 1920 році село було захоплено білополяками. Загін 1-ї Кінної армії Будьонного, який супроводив місцевий житель Гнатенко Михайло Матвійович вигнав з села всіх місцевих ворогів і окупантів з панської Польщі. На території села під час бою загинув командир кавалерійського підрозділу Васич. Могила його свято оберігається на сільському кладовищі.
У 1920 році у селі Підлубах встановлено радянську владу. Першим головою сільської ради був Шевчук Давид Макеєвич, секретарем сільської ради – Яценко Михайло Онанович, заступником голови і завідувачем хати – читальні був Кашпуренко Микита Микитович. Комсомольська організація в селі бере свій початок з 1926 року. Першим секретарем був обраний Михайло Омельченко, а потім у 1928 році секретарем обрали Мартина Калениковича Лугину.
Кашпуренко Микита Микитович Кугитко Федір
Трудящі села Підлуби на протязі 20 –х років вели господарство індивідуально на ділянках землі. В 1928 -29 рр. в селі почались створюватись ТСОЗи. але в 1929 році група селян об’єдналися в артіль, яку було названо іменем Шевченка. Ініціаторами створення артілі були Степан Тимофійович Соловей, Федір Пилипович Ігнатенко, Федір Ілліч Яценко, Яків Гаврилович Суй, Михайло Омельченко та інші. Це були в основному малоземельні селяни, які володіли 5 га. землі, артіль об’єднувала землі вступивших членів та куркульські землі. Головою артілі ім. Шевченка було обрано Березівського, який прибув у село як двадцятип’ятитисячник. Артіль об’єднувала приблизно 12 – 15 господарств. Куркулі чинили опір новоорганізованій артілі, залякували нововступивших в колгосп селян. Так у 1932 році з обріза було вбито Степана Тимофійовича Солов’я, який був одним з активних організаторів колгоспу.
Омельченко Михайло Мартинович
Пізніше була організовані сільськогосподарські артілі ім. Леніна (голова Федір Кугитко), ім. Чубаря ( голова Адам Суй), ім..Петровського (голова Талимон Шевчук), «Червоний хлібороб» (голова Тихон Романчук). В 1933 – 34 роках артіль ім.. Леніна і «Червоний хлібороб» об’єдналися. Ця артіль стала носити ім’я Леніна, головою цієї артіль було обрано Федора Олександровича Кугитка. В результаті масової колективізації було створено 3 колгоспи, а саме ім.. Леніна, ім.. Шевченка та ім.. Петровського, які проіснували до 1950 року.
В 1937- 38 роках було проведено зселення з хуторів хат колгоспників. В результаті цього важливого міроприємства село стало компактне, велике, красиве. В 1950 році всі три артілі разом з артіллю с. Нитине, об’єднались в один колгосп ім.. Леніна, першим головою якого було обрано Михайла Охрімовича Кашпуренка, а в 1956 році – Зайця Лук’яна Антоновича.
Заєць Лук’ян Антонович
Почалася Велика Вітчизняна війна. З перших днів тимчасової окупації населення не корилось ворогові. За вказівкою партійних і радянських органів колгоспна худоба, сільськогосподарські машини були евакуйовані в східні райони країни.
В селі Підлубах почала діяти підпільна організація, яку очолив Сергій Семенович Миколайчук. До складу підпільної групи входили Кот Леонід , Жабровець Аврам, Петро Александров, Миколайчук Ольга, Миколайчук Валентина, та інші. Спочатку підпільники збирали зброю. На початку 1942 року підпільна група зв’язалася з партизанами загону ім..Дзержинського. В березні фашисти оточили село, але основна група втекла в ліс до партизанів. Через кілька місяців, в кінці липня, в село прибув каральний загін.
Коли прийшли в село фашисти. Почались масові обшуки, облави, багато жителів розстріляно. Так було розстріляно членів партії Сітайла Якова Павловича, Горбатюка Івана Дем’яновича (голова колгоспу). Їх німці забрали в Ємільчине і там розстріляли. Особливо жорстоко знущались фашисти з партизанської сім’ї Жабровець. Сім’ю спочатку вкинули в клуб, туди впустили собак. Це тривало кілька днів, а потім напівживих вивезли в ліс, розстріляли і закопали.
Жабровець Марія – єдина, яка вижила з сім’ї закатованих.
В 1943 році партизанське з’єднання генерала Наумова прибуло на територію Олевського району і розмістилось в районі сіл Зубковичі і Лопатичі. Готуючись до розгрому німецького гарнізону, що стояв у Ємільчино, це з’єднання поповнилось більш, як на 120 чоловіками наших земляків. Інша частина мешканців села поповнила партизанські загони Шитова, Буйного, Малікова. Активними зв’язковими були Сабадаш Г.С, який поширював відомості Радянського інформбюро, та Валентина Миколайчук. Підпільники систематично готували і надсилали перевірених людей до партизанів. Ціла група людей влилась в загін ім. Дзержинського, пішли в партизани і самі підпільники.
Миколайчук Валентина Вадимівна
Жабровець Аврам Миколайович
На каторжні роботи до фашистської Німеччини в роки війни було відправлено 138 жителів села. По закінченню більшість з них повернулась додому
У кінці 1943 року фашисти почали відступати, вони все нищили на своєму шляху. В нашому селі вони спалили клуб, школу, родильний будинок і багато чого іншого.
3 січня 1944 року Радянська армія звільнила наше село. Партизани з’єднались з діючою армією.
Близько 544 жителів села билися проти фашистів на фронтах Великої Вітчизняної війни і партизанських загонах.
Загинуло в боротьбі з фашизмом 196 жителів села Підлуби.
В честь вшанування пам’яті про них в центрі села споруджено обеліск Слави.
Багато жителів відзначилось своїм героїзмом. З початку і до кінця Великої Вітчизняної війни боронили батьківщину від ворогів: Мартин Каленикович Лугина, Сергій Федорович Лугина, Федір Сергійович Дмитренко, Лук’ян Антонович Заєць, Володимир Антонович Голяка і багато інших. За бойові заслуги вони відзначені урядовими нагородами.
Після звільнення Ємільчинського району від німецько-фашистських загарбників в січні 1944 року трудящі нашого села з великим ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства.
За період з 1945 по 1950 рік було повністю відновлено громадське стадо сільськогосподарської артілі імені Леніна. Основним видом сільського виробництва залишилось скотарство і землеробство.
Допоміжного виробництва колгосп не мав.
Було побудовано хмелекомплекс, корівник з молочним стадом на 200 голів, телятник на 200 голів.
За даним на 1 січня 1985 року колгосп мав 2735 га с/г угідь для обробітку яких було: 38 тракторів, 23 автомобілі, 23 комбайни різного призначення і багато іншого с\г реманенту. У місцевому колгоспі працювало 4 спеціалісти з вищою і 15 середньою спеціальною освітою. Колгосп мав свою пилораму. Ремонтні майстерні.
Електричне освітлення було у Підлубах ще в 1940, але електрифікована була лише одна центральна вулиця.
Після Великої Вітчизняної війни були електрифіковані інші вулиці села. Раніше електростанція працювала від парової машини, яка була замінена в 1961 р. двигуном внутрішнього згорання.
З 1968-1969 рр. село повністю електрифіковано державним струмом.
Радіо в селі було проведено в 1951 р. після укріплення колгоспів.
Село має автобусне сполучення з м. Києвом, Житомиром, Новоград-Волинським, Олевськом і багатьма селами району.
Довоєнний будинок культури був спалений німцями, під час окупації, а новий відбудовано в післявоєнний період, який має великий зал, фойє, кімнату урочистих подій, бібліотеку.
За роки Радянської влади цілком змінився соціальний склад населення. Станом на 1 січня 1985 р. в селі налічувалось 828 дворів з населенням 2214 чоловік (включаючи с.Нитине).
Рівень писемності до революції в селі був низьким, з вищою освітою людей не було. Перша згадка про навчальний заклад в селі Підлуби датована 1872 роком. В церковно – приходській школі навчалося вісім хлопців. В 1910 р. вже навчалось 130 дітей. Була хата-читальня. Церковно приходська школа проіснувала до 1924 року. В 1924-25 роках знову була організована школа в якій навчалось 94 учні і працювала вона до 1967 року.
На честь 50річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції було відкрито нову, двоповерхову середню школу на 600 місць. Колектив очолив Кашперський Володимир Панасович, який був незмінним директором школи до 1981 року. Від нього прийняла естафету Омельченко Зіна Тимофіївна. Дітей вчать і виховують вчителі що мають вищу освіту і більшість уродженці рідного села Підлуби.
Школа була і є осередком культури і освіти на селі. В 1967 школі був організований хор, який протягом 45 років з успіхом виступає на сільській, районній та обласній сценах. Організатором і душею хору був вчитель музики Ігнатенко Анатолій Сергійович. Його послідовником і талановитим керівником хору довгий час був Москальчук Володимир Петрович. В 1998 році вчительському хоровому колективу було присвоєно звання народного.
Силами вчителів та учнів Підлубівської школи створено історико- краєзнавчий (етнографічний) музей, який відкрив двері для відвідувачів 20.04.1984 року. Це чи не найперший краєзнавчий музей при школі в районі. Натхненником і першим директором музею був вчитель історії Ярмоленко Володимир Григорович.
Школа ще пропагандист здорового способу життя на селі. При школі діють кілька спортивних секцій. Учнівські команди з футболу (дівчата і хлопці), баскетболу, волейболу, гандболу, легкої атлетики. Ні одні змагання не обходяться без наших спортсменів на п’єдесталі не тільки в районі, а й навіть в області. І все дякуючи майстрам своєї справи, вчителям фізкультури Ярмоленку Сергію Володимировичу та Філатову Ігорю Анатолійовичу. Завдяки їх ентузіазму не вмирає спорт на селі і сільська футбольна команда одна з кращих в районі. Завдяки їх наполегливій праці кожного року учні нашої школи є лауреатами премії І.Ф. Прокопенка у номінації фізична культура. І мабуть вони дали поштовх випускниці 2010року Гнатенко Світлані, яка на даний час є майстром спорту з Регбі-7.
Красива і чарівна природа нашого краю. Вона багата корисними копалинами, лісами, флорою і фауною.
Окрасою нашого села є річка Уборть, яка протікає через село. Притока гордої Прип*яті - Уборть бере свій початок з невичерпного джерельця під малопомітним узвишшям майже на межі земель села Симони та села Андрієвичі. Одна з легенд повідує ,що до древлянської борті увірвалися бджолодери. Знесли вулики докупи, а мед повитікав і вилився у річку і, мовляв вода стала медовою. Ось чому й Уборть. Але то тільки легенда. Вода й донині будь якої пори року медова за кольором. А назва річки така тому, що з правіків тече вона в ліси, де розвішувалися борті ( вулики – колоди на деревах). Отже – борть. Згодом Уборть.
Уборть має багато приток у нашому районі: Бересток, Мала Глумча, Зольня, Телина, Угля, Мудрич та інші.
На річці Уборть водяться: щука, карась, лящ, окунь, в’юн, плітка, линь.
Сама територія села Підлуби розташована в природній зоні мішаних лісів. Основна порода дерев це: сосна, дуб, береза, вільха, ясен, клен, ліщина, ялина, осика, липа. Ліси багаті на гриби, ягоди, лікарські рослини.
Та загадкою лісів і сьогодні є зарості рододендрону жовтого, або азалії понтійської, яку ще називають королевою Поліської флори. Місцеві жителі романтично називають її «кам’яним кущем» драпоштаном, штанодрамом, вовчугою. Рододендрон є реліктовою рослиною, яку зберегла природа ще з третинного періоду.
Основні викопні багатства нашої місцевості – торф, глина, пісок.
Різноманітний тваринний світ нашого краю. В лісах живуть: лосі, козулі, дикі свині, вовки, лисиці, зайці, ділки, куниці, бобри.
З птахів – дикі качки, куріпки, тетеруки, рябчики, шпаки, дятли, синиці дрозди, кулики.
За чотири кілометри від села по асфальтовому шляху знаходиться перлина рекреаційних ресурсів села та району – урочище «Гори», яке приваблює до себе неповторною красою природи та водою цілющого джерела. Сюди привозять гостей, тут присягають на вірність та вічне кохання наречені. І саме ця місцина стала улюбленцем дітвори всього району, яка щороку приїздить на фестиваль спортивно – оздоровчих змагань « Котигорошко». Звідки до речі Підлубівські школярі без призових місць рідко приїздять.
Село Підлуби славне своїми людьми:
- У боротьбі з японськими самураями на Халхін-Голі відзначився С.П.Ігнатенко;
- Колишній кадровий військовий Федір Сергійович Дмитренко довгий час очолював колгосп ім.. ХХІІІ зїзду КПРС смт. Ємільчине.
Лугина Мартин Каленикович - Перший комсомольський ватажок Мартин Каленикович Лугина очолював колгосп в с.Рудня-Іванівська.
- Степан Якович Суй працював завідуючим районним відділом народної освіти, а у свій час і секретарем райкому партії;
- Майже два десятиліття була головним лікарем району Ганна Василівна Дмитренко;
- Зіна Тимофіївна Омельченко, яка з 1981 по 2009 роки пропрацювала директором Підлубівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, обиралась делегатом ХХУІІ з’їзду КПРС, депутатом районної ради.
- О.В.Лугина – головний лікар неврологічно лікарні м.Ворзель;
- Володимир Григорович Лугина більше 30-ти років пропрацював керівником районної дорожньої служби;
- Микола Антонович Островський – голова Ємільчинської районної ради з 2000 по 2006 роки, зараз заступник голови Ємільчинської райдержадміністрації.
Лакизюк В.П. - Віктор Петрович Лакизюк – керівник прес - центру Генеральної прокуратури України;
- В.К.Шомко – головний інженер Нікополького Південно-трубного заводу;
- Павло Сергійович Серпутько – провідний інженер Кременчуцького нафтопереробного заводу.
- Віктор Степанович Балюрко – заступник голови Житомирської облдержадміністрації; заслужений працівник культури України.
- Дідус Степан Іванович більше тридцяти років працює директором Попільнянського районного будинку культури, заслужений працівник культури України
Лугина Сергій Федорович - За трудову доблесть Лугина Сергій Федорович – фельдшер лікарської амбулаторії нагороджений орденом «Жовтневої революції»
Омельченко Володимир Григорович - За трудову діяльність нагороджений орденом Трудового Червоного прапора в 1979 році тракторист Омельченко Володимир Григорович.
- Орденом «Знак пошани» нагороджені:
Лугина Катерина Іванівна – акушерка лікарської амбулаторії;
Ситайло Г.С доярка колгоспу ім. Леніна;
Смолянюк Ніна Пилипівна – вчителька математики Підлубівської школи.
Немає такої оселі в селі де не було б традиційної української вишивки. Доказом цього є роботи що постійно демонструються на сільських, районних та навіть обласних виставках народної творчості.
Найвідоміші наші майстри це:
- Лугина Надія Терентіївна, - жодна виставка не обходиться без її вишиванок та килимів.
- Добре слово хочеться сказати про родину Авраменко. Юрій та Марина бережуть традиції народної вишивки і передають у спадок своїм дітям Юлії та Владиславу.
- Добру справу робить і Кугитко Людмила Адамівна навчаючи своїх трьох дочок майстерності вишивки.
Моє рідне село -
Це найкраща місцина.
Де дитинство пройшло,
Тут лиш рідна хатина.
Тут широкі дуби
Майорять сизокрило.
Це мої Підлуби!
Аж душа загриміла.
Неймовірна краса
Тихо Уборть хлюпоче
І дівоча краса
Й світлі зоряні ночі.
Тут природа, луги,
Квіти, трави, діброви,
Тут життя навкруги
Й поклик рідної мови.
Тут життя аж кипить,
Тут лелеки кружляють
Тут ти можеш злетіть
Лише тут окриляють.
Мариніна Марина.
В 1985 році через село Підлуби було пронесено прапори Перемоги.
